Фізична особа – резидент України протягом 2025 року прямо та опосередковано володіла частками у трьох контрольованих іноземних компаніях (далі – КІК), зареєстрованих у Словаччині, Сінгапурі та Гонконзі. У гонконгської КІК виник дохід унаслідок списання заборгованості за раніше отриманою позикою та нарахованими процентами. Крім того, компанія отримала дохід від продажу акцій або корпоративних прав. Класифікація таких доходів має значення для застосування звільнення, передбаченого пп. 39².4.1 ст. 39² Податкового кодексу України (далі – ПКУ). Зокрема, однією з умов застосування звільнення є те, що пасивні доходи КІК мають становити не більше 50 % її загального доходу з усіх джерел.

Питання:

Платник податків просив роз’яснити, до якого виду доходів – активних чи пасивних, для цілей ст. 39² ПКУ, належать дохід від списання заборгованості за позикою та нарахованими процентами, а також дохід від продажу акцій або корпоративних прав.

Відповідь:

Щодо доходу від списання заборгованості ДПС виходила з того, що пп. 14.1.268 п. 14.1 ст. 14 ПКУ визначає перелік доходів, які належать до пасивних. Дохід, що виникає внаслідок списання кредиторської заборгованості за раніше отриманою позикою та нарахованими процентами, у цьому переліку прямо не зазначений.

Додатково контролюючий орган послався на п. 13 Міжнародний стандарт бухгалтерського обліку 8 «Облікові політики, зміни в облікових оцінках та помилки», відповідно до якого суб’єкт господарювання має обирати та послідовно застосовувати облікову політику до подібних операцій, інших подій та умов.

У межах застосовних стандартів фінансової звітності іноземна компанія самостійно визначає методи обліку та підходи до класифікації відповідних доходів.

З огляду на це ДПС дійшла висновку, що дохід КІК від списання кредиторської заборгованості за позикою та нарахованими процентами може визнаватися активним доходом для цілей ст. 39² ПКУ. Водночас характер такого доходу має визначатися з урахуванням фактичних обставин та економічної сутності операції, облікової політики і фінансової звітності КІК, а також належного документального підтвердження.

Щодо доходу від продажу акцій або корпоративних прав ДПС застосувала інший підхід. Відповідно до пп. 14.1.268 п. 14.1 ст. 14 ПКУ інвестиційний прибуток прямо належить до пасивних доходів. При цьому згідно з пп. 14.1.81 п. 14.1 ст. 14 ПКУ до інвестицій належать, зокрема, операції з придбання корпоративних прав і цінних паперів в обмін на кошти або майно. Отже, якщо внаслідок продажу або іншого відчуження акцій чи корпоративних прав у КІК виникає інвестиційний прибуток, такий прибуток визнається пасивним доходом для цілей ст. 39² ПКУ. ДПС окремо зауважила, що остаточна кваліфікація доходу здійснюється з урахуванням усіх обставин і підстав конкретної операції, її документального оформлення та економічної сутності.

Практичний висновок

Підхід ДПС щодо списання кредиторської заборгованості є сприятливим для контролюючих осіб, оскільки допускає віднесення такого доходу до активних.

Це може мати значення для визначення частки пасивних доходів КІК та застосування звільнення, передбаченого пп.39².4.1 ст. 39² ПКУ. Водночас така класифікація має бути належно обґрунтована, відповідати обліковій політиці КІК, послідовно застосовуватися до аналогічних операцій та узгоджуватися з її фінансовою звітністю і первинними документами. Інвестиційний прибуток від продажу акцій або корпоративних прав враховується у складі пасивних доходів КІК. Тому навіть разова операція з відчуження значного пакета акцій може істотно змінити структуру доходів компанії, спричинити перевищення 50-відсоткового критерію та вплинути на можливість звільнення скоригованого прибутку КІК від оподаткування.

У зв’язку із цим перед здійсненням операцій із корпоративними правами доцільно оцінювати їх вплив на співвідношення активних і пасивних доходів КІК за відповідний звітний рік. У разі ризику перевищення встановленого порогу слід також перевірити можливість підтвердження економічного змісту діяльності КІК, зокрема фактичного виконання нею суттєвих функцій, прийняття ризиків, використання активів та наявності необхідних ресурсів.

Понад три роки перебіг строків давності для проведення податкових перевірок і визначення податкових зобов’язань був зупинений. Через це стандартний трирічний горизонт податкового контролю тимчасово збільшився майже до шести з половиною років.

Після 1 серпня 2026 року ситуація принципово змінюється. Для більшості податкових перевірок ефект карантинного та воєнного зупинення строків поступово вичерпується, а часовий горизонт контролю повертається до стандартних трьох років.

Однак це не означає автоматичного закриття всіх періодів до серпня 2023 року. Строк щодо кожної декларації потрібно розраховувати окремо.

Чому податкова могла перевіряти майже шість із половиною років

За загальним правилом, установленим пунктом 102.1 Податкового кодексу України, контролюючий орган має 1095 днів для визначення суми грошового зобов’язання платника податків.

Інакше кажучи, звичайний строк податкового контролю становить три роки. Для контрольованих операцій та окремих питань оподаткування нерезидентів застосовується подовжений строк — 2555 днів, або сім років.

Проте з 18 березня 2020 року перебіг строків давності було зупинено через карантин COVID-19. Після початку повномасштабної війни дія спеціальних правил про зупинення строків продовжилася.

Ця пауза завершилася 1 серпня 2023 року, коли набрав чинності Закон України № 3219-IX. Він обмежив загальне зупинення строків датою 1 серпня 2023 року, після чого їх перебіг відновився.

Загальна тривалість паузи становила 1231 день. Тому звичайний строк у 1095 днів фактично збільшився до 2326 днів — приблизно до 6 років і 4 місяців.

Саме тому у 2024–2026 роках податкова могла повертатися до звітних періодів, які за звичайних умов уже давно були б закритими.

Що змінилося після 1 серпня 2026 року

З 1 серпня 2023 року строки знову почали спливати. Через три роки — 1 серпня 2026 року — для значної частини старих періодів додатковий час, утворений карантинною та воєнною паузою, було вичерпано.

У практичному вимірі це означає, що горизонт більшості податкових перевірок скорочується з фактичних шести з половиною років до стандартних трьох років.

Це одна з найважливіших змін для бізнесу у 2026 році.

Ще у першій половині року до перевірки могли потрапляти періоди 2019–2020 років. Після 1 серпня 2026 року для більшості платників відкритими залишатимуться переважно періоди, строк щодо яких ще не перевищив стандартних 1095 днів.

Водночас скорочення не відбувається одномоментно для всіх податків і декларацій. Кожен звітний період має власну точку відліку.

Які періоди орієнтовно залишаються відкритими

Станом на початок серпня 2026 року для звичайного трирічного строку орієнтиром можуть бути:

• за річною звітністю — 2023, 2024 та 2025 роки;

• за квартальною звітністю — окремі квартали 2023 року, 2024 і 2025 роки, а також звітні періоди 2026 року;

• за щомісячною звітністю — переважно періоди, починаючи з другої половини 2023 року.

Проте ці межі не можна застосовувати механічно.

Конкретна дата залежить від:

• граничного строку подання декларації;

• дати її фактичного подання;

• виду податку;

• подання уточнюючих розрахунків;

• наявності спеціальних підстав для зупинення або незастосування строку давності.

Важливо: теза «весь 2023 рік відкритий» або «весь 2022 рік уже закритий» без окремого розрахунку може бути хибною.

Наприклад, для декларації за 2023 рік строк рахується не від 1 січня 2023 року, а від установленої законом дати її подання або, якщо звітність подано пізніше, від дня фактичного подання.

Важлива межа — не дата початку перевірки, а дата ППР

Строк давності обмежує не лише право податкового органу прийти на перевірку. До його завершення контролюючий орган повинен також визначити суму грошового зобов’язання, тобто прийняти податкове повідомлення-рішення.

Це принципово важливо.

Перевірка може бути розпочата до спливу строку, однак якщо ППР прийнято вже після його завершення, контролюючий орган може втратити право на відповідне донарахування.

Тому під час аналізу результатів перевірки необхідно зіставляти щонайменше три дати:

1) дату, з якої почався перебіг строку давності;

2) дату початку або проведення перевірки;

3) дату прийняття податкового повідомлення-рішення.

Саме третя дата нерідко стає вирішальною у спорі.

Коли саме відновилися строки: спір, до якого варто бути готовим

У практиці може виникнути спір щодо того, коли саме відновився перебіг строків.

Основна позиція полягає в тому, що строки почали обчислюватися з 1 серпня 2023 року. Саме цією датою Закон № 3219-IX обмежив дію загального зупинення.

Водночас податкові органи можуть наполягати, що для окремих платників строки фактично не мали спливати до 8 грудня 2023 року. Саме цього дня набрав чинності Закон України      № 3453-IX від 9 листопада 2023 року, яким було скасовано мораторій на проведення більшості документальних податкових перевірок та розширено можливості контролюючих органів щодо їх призначення.

Аргумент податкової може бути таким: якщо у період із 1 серпня до 8 грудня 2023 року контролюючий орган не мав права провести певний вид перевірки, цей час не повинен зараховуватися до строку давності.

Однак такий підхід змішує два різні правові питання:

• строк, протягом якого податкова може визначити зобов’язання;

• можливість призначити конкретний вид перевірки.

Питання перебігу строків давності було окремо врегульоване Законом № 3219-IX, який відновив їх із 1 серпня 2023 року. Натомість Закон № 3453-IX стосувався передусім скасування мораторію та відновлення можливості проведення документальних перевірок. Тому саме дата 1 серпня 2023 року має сильнішу нормативну основу для обчислення строків давності.

Водночас у конкретних спорах податкова може посилатися на 8 грудня 2023 року, намагаючись отримати ще кілька додаткових місяців для визначення податкових зобов’язань. Бізнесу варто бути готовим до такої позиції та заздалегідь мати контраргументацію.

Для ТЦУ та нерезидентів трирічного горизонту не буде

Скорочення фактичного періоду перевірки з 6,5 до 3 років стосується насамперед звичайного строку в 1095 днів.

Для контрольованих операцій та окремих питань оподаткування нерезидентів діє строк у 2555 днів. До нього також додається карантинна та воєнна пауза. У результаті для таких перевірок загальний часовий горизонт може перевищувати десять років, і після серпня 2026 року податкова й надалі може повертатися до операцій орієнтовно починаючи з 2016 року.

При цьому важливо враховувати той факт, що навіть якщо компанія не вважає свої операції контрольованими, податкова може дотримуватися іншої позиції. Тому документи за давні періоди, пов’язані з нерезидентами або міжгруповими операціями, рано вважати непотрібними. 

Уточнююча декларація може відкрити новий строк

Подання уточнюючої декларації змінює розрахунок строку давності.

Щодо уточнених показників новий строк починає обчислюватися з дати подання уточнення. Тому навіть звітний період, який на перший погляд уже мав бути закритим, може залишатися доступним для перевірки.

Водночас із 2021 року повноваження податкового органу після подання уточнення обмежені саме тими показниками, які були уточнені.

На практиці можливий спір щодо уточнень, поданих до 1 січня 2021 року. Податкова може стверджувати, що слід застосовувати стару редакцію норми, яка дозволяла перевіряти весь звітний період.

Більш обґрунтованим видається застосування редакції, чинної на момент проведення перевірки, оскільки йдеться про обсяг процесуальних повноважень контролюючого органу.

Коли трирічний строк не захищає платника

Навіть після повернення до стандартного трирічного горизонту існують випадки, коли строки давності не застосовуються або їх перебіг додатково зупиняється.

Зокрема, це можливо, якщо:

• платник мав подати декларацію, але не подав її;

• перевірку не проведено через недопуск;

• проведення перевірки було заборонено судом;

• платник оскаржував рішення про призначення перевірки;

• діють спеціальні правила, пов’язані з кримінальним провадженням;

• закон передбачає інший строк для конкретної категорії операцій.

Особливо ризиковою є ситуація з неподанням декларації. У такому випадку податкова може стверджувати, що строк давності взагалі не почав спливати.

Це, зокрема, може бути актуальним у спорах щодо діяльності нерезидента через незареєстроване постійне представництво в Україні.

Що означає скорочення строку для бізнесу

Після 1 серпня 2026 року податкова вже не повинна автоматично виходити з того, що перевірка може охоплювати майже шість із половиною років.

Для більшості податків діапазон контролю поступово повертається до трьох років.

Це означає для бізнесу:

• меншу кількість старих періодів у планових і позапланових перевірках;

• меншу потребу відновлювати документи за 2019–2020 роки для звичайних податків;

• сильнішу позицію в оскарженні донарахувань за давні періоди;

• необхідність уважно перевіряти розрахунок строку щодо кожного ППР;

• поступове повернення до стандартної довоєнної моделі податкового контролю.

Проте старі документи не варто знищувати лише на підставі того, що минуло три календарні роки. Необхідно враховувати зупинення строків, уточнення, спеціальні семирічні строки та правила зберігання документів.

Висновок

Після 1 серпня 2026 року для більшості податкових перевірок завершується період, коли стандартний трирічний строк через карантинну та воєнну паузу фактично становив близько шести з половиною років.

Горизонт податкового контролю поступово повертається до звичайних 1095 днів.

Це не податкова амністія і не автоматичне закриття всіх періодів до серпня 2023 року. Проте для бізнесу це реальне й істотне скорочення періоду, до якого може повертатися податкова під час перевірки.

Саме тому при отриманні акта перевірки або ППР за давні періоди аналіз варто починати не лише зі змісту претензій податкового органу.

Перше питання має звучати так: чи не сплив строк, протягом якого податкова мала право визначити це грошове зобов’язання?

У низці спорів відповідь на це питання може бути достатньою для скасування донарахувань, незалежно від того, наскільки переконливою виглядає позиція податкової по суті.

Спеціально для Oboz.ua

Загальним нормативним актом, який регулює екологічні податки та рентну плату, є Податковий кодекс України (ПКУ). У ньому містяться деталі щодо:

• Екологічного податку (розділ XIII);
• Рентної плати за використання природних ресурсів (розділ XIV).

Важливі моменти:

• Екологічний податок: стосується забруднення навколишнього середовища підприємствами, а також використання водних, земельних та інших природних ресурсів (повітря, відходи).
• Рентна плата: визначається за користування природними ресурсами (нафти, газу, води, лісів тощо), а також за експлуатацію надр (видобуток корисних копалин).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»

Цей закон є основним нормативно-правовим актом, що регулює охорону довкілля та визначає основи екологічної політики країни. Він також закріплює принципи екологічного обов’язку та фінансової відповідальності за забруднення навколишнього середовища, що є підставою для справляння екологічних податків.

Юридична різниця між екологічним податком, рентною платою та штрафом за шкоду довкіллю полягає в їхньому правовому статусі, цілях, підставах для нарахування і правовому механізмі їх сплати. Ось як ці три категорії відрізняються одна від одної:

Розрахунок екологічного податку за утворення відходів

Податок за утворення відходів обчислюється на основі обсягу утворених відходів (в тоннах) та ставок податку за кожну категорію відходів.

Алгоритм розрахунку:

• Визначити обсяг утворених відходів в тоннах за кожною категорією.
• Застосувати ставки екологічного податку для кожної категорії відходів.
• Для кожної категорії відходів розрахувати суму податку:
• Підсумувати всі суми податків за кожну категорію відходів.

Детальніше можете ознайомитися за посиланням: https://ukraine-oss.com/yak-rozrahuvaty-ekologichnyy-podatok-za-utvorennya-vidhodiv/

Проєктом передбачено п’ять ключових новацій:

• Аркуш коригування митної декларації складатиметься лише за наявності письмового дозволу керівника митного органу, який здійснював митне оформлення, – такий дозвіл має надаватись шляхом накладення на зверненні резолюції, що однозначно підтверджує згоду на внесення змін.

• Уточнюється, що письмовим зверненням декларанта для виправлення відомостей у декларації у зв’язку з поверненням митних платежів через скасування рішення митного органу є заява на повернення коштів, яка подається й розглядається за розділом III Порядку повернення авансових платежів (передоплати) і помилково та/або надміру сплачених сум митних платежів, затвердженого наказом Мінфіну від 18.07.2017 №643.

• Залучення спеціалізованих підрозділів митного органу стає обов’язковим, якщо аркуш коригування передбачає доплату або повернення сум митних платежів, пені й штрафних санкцій, або інші дії, пов’язані з рухом коштів.

• Якщо після складання аркуша коригування виникає потреба у подальшому внесенні змін або виправленні раніше внесених, оформлюється новий аркуш – попередній при цьому з локальних баз даних митного органу та Єдиної автоматизованої інформаційної системи митних органів України не вилучається.

• З тексту Порядку виключаються згадки про «уповноважену особу» та «уповноважену ним особу».

Наказ, згідно з проєктом, набере чинності через 10 днів з дня офіційного опублікування.

Закон комплексно врегульовує факторингову діяльність, встановлює нові правила роботи фінансових компаній та покликаний зробити цей фінансовий інструмент більш зрозумілим і привабливим для бізнесу.

Водночас окремі положення нового Закону вже сьогодні викликають запитання щодо їх співвідношення з чинними нормами Цивільного кодексу України. Саме ці питання можуть стати предметом перших судових спорів після введення Закону в дію.

Розглянемо кілька найбільш цікавих із них.

Якщо договір забороняє відступлення права вимоги, чи можна його все одно відступити?

Однією з найбільш дискусійних новел нового Закону є питання договірних обмежень на відступлення права грошової вимоги.

Чинний Цивільний кодекс України, як і проєкт його нової редакції, виходить із того, що навіть якщо між кредитором і боржником існує домовленість про заборону відступлення права вимоги, укладений усупереч такій забороні договір факторингу не стає недійсним. Водночас кредитор може нести відповідальність перед боржником за порушення договірних зобов’язань.

Новий Закон України «Про факторинг» встановлює інший підхід. Він передбачає, що умови договорів, які забороняють або обмежують відступлення права грошової вимоги за договором факторингу, а також встановлюють штрафи чи інші санкції за таке відступлення, є нікчемними.

Для бізнесу це означає, що можливості договірного контролю за подальшим відступленням права вимоги можуть істотно звузитися.

Водночас практичне застосування цих норм, особливо у взаємозв’язку з положеннями Цивільного кодексу України, ймовірно, ще потребуватиме формування сталої судової практики.

Прострочені борги: купувати можна чи ні?

Не менш цікаві питання виникають щодо роботи з простроченою дебіторською заборгованістю.

Цивільне законодавство традиційно допускає відступлення як існуючих, так і майбутніх прав вимоги. Саме на цьому багато років базувався ринок придбання проблемної заборгованості.

Разом із тим новий Закон України «Про факторинг» встановлює, що предметом договору факторингу не може бути право грошової вимоги, строк виконання якого вже настав на момент укладення договору факторингу.

На практиці виникає запитання: чи означає це, що придбання простроченої заборгованості більше неможливе взагалі, чи лише виключається можливість оформлення таких операцій саме як договорів факторингу?

На нашу думку, більш обґрунтованим виглядає другий підхід. Заборона стосується саме договору факторингу як фінансової послуги, але не позбавляє сторони можливості здійснювати звичайне відступлення права вимоги відповідно до положень Цивільного кодексу України.

Саме таке тлумачення дозволяє узгодити новий Закон із загальними положеннями цивільного законодавства, хоча остаточну відповідь, безумовно, формуватиме судова практика.

Чи можна окремо відступити право на штрафи та пеню?

Окремі питання можуть виникнути і щодо відступлення права вимоги на неустойку.

Новий Закон передбачає, що право вимоги щодо штрафів, пені чи інших санкцій не може бути предметом договору факторингу окремо від основної грошової вимоги.

Відповідно, забороняється відступати право вимоги щодо неустойки окремо від основного зобов’язання за договором факторингу. Якщо у кредитора є мета продати штрафи та пеню окремо від основного боргу, то це слід структурувати як звичайне право відступлення вимоги.

Водночас у цивільному праві вимоги про стягнення неустойки традиційно розглядаються як самостійні майнові права, які можуть бути предметом цивільного обороту.

Тому у цьому випадку практичне значення матиме відповідь на питання, чи поширюється встановлене Законом обмеження лише на договори факторингу, чи воно впливатиме і на інші способи відступлення права вимоги.

Хто перший зареєструвався, той і отримав пріоритет?

Ще однією новелою стало запровадження спеціального механізму визначення пріоритету між кількома факторами.

Новий Закон передбачає, що переважне право має фактор, який першим зареєстрував відступлення права грошової вимоги у відповідному Реєстрі.

При цьому вирішального значення не матиме навіть те, чи знав він про існування іншого договору щодо тієї самої вимоги.

Фактично юридичне значення державної реєстрації істотно зростає.

Для фінансових компаній це означає необхідність максимально оперативно здійснювати відповідні реєстраційні дії, оскільки саме швидкість реєстрації може визначити результат майбутнього спору між кількома претендентами на одну й ту саму вимогу.

Що це означає для бізнесу?

Новий Закон України «Про факторинг» безумовно є важливим етапом розвитку українського фінансового ринку. Водночас його практичне застосування може поставити перед бізнесом низку нових юридичних питань.

Особливої уваги вже зараз потребують:

• аналіз чинних договорів щодо наявності обмежень на відступлення права вимоги;

• робота з простроченою дебіторською заборгованістю;

• відступлення прав вимоги щодо штрафів і пені;

• своєчасна реєстрація відступлення права грошової вимоги;

• перегляд внутрішніх процедур факторингових компаній.

Висновок

Новий Закон України «Про факторинг» створює сучасну модель правового регулювання факторингової діяльності та наближає українське законодавство до міжнародних стандартів.

Разом із тим окремі його положення неминуче потребуватимуть тлумачення у процесі практичного застосування. Насамперед це стосується співвідношення нового Закону із загальними положеннями Цивільного кодексу України щодо відступлення права вимоги.

Саме тому після 30 липня 2026 року бізнесу варто уважно стежити не лише за текстом нового Закону, а й за формуванням судової практики. Саме перші рішення Верховного Суду дадуть відповідь на багато питань, які сьогодні залишаються відкритими, та визначать, наскільки передбачуваним і ефективним стане нове регулювання факторингу в Україні.

Спеціально для Oboz.ua

Так, в умовах інтегрованого довкіллєвого дозволу визначаються гранично допустимі викиди для речовин, вібрації, тепла, шуму, інших фізичних та біологічних факторів, які вивільнятимуться внаслідок діяльності установки, згідно з висновками найкращих доступних технологій та методів управління, а для викидів, які не включені до таких висновків, а також у разі відсутності затверджених висновків найкращих доступних технологій та методів управління – екологічними нормативами. 

Переліки забруднюючих речовин, фізичних та біологічних факторів, які підлягають регулюванню, затверджуються Кабінетом Міністрів України:

В рамках впровадження реформи запобігання промислового забруднення Міндовкілля активно розробляє підзаконну нормативну базу.

Детальніше можете ознайомитися за посиланням: https://ukraine-oss.com/integrovanyj-dovkilyevyj-dozvil-yaki-zabrudnyuyuchi-rechovyny-ta-faktory-pidlyagayut-kontrolyu-2/

За останні роки український бізнес звик до нової реальності. Запити банків щодо підтвердження походження коштів, пояснення економічного змісту операцій або надання додаткових документів про контрагентів уже давно перестали бути винятком. Для більшості компаній це стало звичайною частиною ведення бізнесу.

Такі дії є виконанням вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (Закон № 361-IX), який покладає на банки обов’язок здійснювати фінансовий моніторинг своїх клієнтів.

Водночас дедалі частіше виникає інше питання: де проходить межа між правом банку самостійно оцінювати ризики своїх клієнтів і правом самого клієнта на передбачуване та обґрунтоване рішення?

Саме на це питання фактично відповів Верховний Суд у своїй нещодавній постанові.

Право банку існує, але воно не є абсолютним

Помилково було б зробити висновок, що Верховний Суд став на бік клієнтів і обмежив можливості банків здійснювати фінансовий моніторинг.

Насправді Суд підтвердив протилежне.

Закон № 361-IX не лише дозволяє банкам оцінювати ризики своїх клієнтів, а й прямо зобов’язує їх застосовувати ризик-орієнтований підхід. Банк самостійно визначає критерії ризику у своїх внутрішніх документах, аналізує операції клієнтів і, у визначених законом випадках, може відмовитися від підтримання ділових відносин.

Водночас Верховний Суд звернув увагу на принципово важливу обставину: сам факт існування такого права ще не означає, що будь-яке рішення про встановлення неприйнятно високого ризику є законним.

Право банку припинити ділові відносини виникає лише за наявності визначених законом підстав, які він повинен підтвердити належними доказами.

Найбільша проблема бізнесу — не фінансовий моніторинг, а непередбачуваність

Проблема полягає не в самому фінансовому моніторингу. Більшість підприємців розуміють необхідність боротьби з відмиванням коштів і не заперечують право банків перевіряти своїх клієнтів.

Однак бізнес очікує, що критерії такої оцінки будуть зрозумілими, а рішення — передбачуваними.

На практиці ж критерії оцінки ризику часто залишаються непрозорими для клієнта. Компанія може роками працювати без будь-яких претензій, а потім раптово отримати вимогу надати значний обсяг документів або повідомлення про припинення банківського обслуговування.

При цьому банк володіє інформацією про обставини, які стали підставою для його висновків, тоді як клієнт не завжди розуміє, які обставини викликали сумніви фінансової установи.

У результаті бізнес не може ефективно управляти власними ризиками, оскільки не знає, які саме фактори необхідно усунути або пояснити. Саме ця невизначеність сьогодні є одним із найбільших викликів для добросовісного бізнесу.

Одного посилання на закон уже недостатньо

Із мотивувальної частини постанови випливає, що загального посилання на вимоги законодавства про фінансовий моніторинг недостатньо, якщо банк не може підтвердити, які саме обставини стали підставою для прийняття відповідного рішення.

Якщо таке рішення стає предметом судового спору, банк повинен бути готовим пояснити:

• які саме обставини були встановлені;

• чому вони свідчать про неприйнятно високий рівень ризику;

• які норми закону стали підставою для такого висновку;

• чи було дотримано внутрішніх процедур прийняття відповідного рішення.

Водночас це не означає, що банк зобов’язаний розкривати клієнту свої внутрішні алгоритми оцінки ризиків або методики фінансового моніторингу. Проте якщо справа доходить до суду, саме банк має довести, що його рішення ґрунтувалося на встановлених фактах, відповідало вимогам закону та було прийняте з дотриманням визначених процедур.

Таким чином, Верховний Суд фактично акцентує увагу не на перегляді дискреційних повноважень банків, а на якості мотивування їхніх рішень.

Чому ця справа важлива для бізнесу

Практичне значення цієї постанови виходить далеко за межі конкретного спору між банком і клієнтом.

Вона демонструє, що під час судового оскарження недостатньо загального посилання банку на вимоги законодавства про фінансовий моніторинг. Суд перевірятиме, чи дійсно існували законні підстави для припинення ділових відносин і чи може банк підтвердити свої висновки належними доказами.

Такий підхід не заперечує необхідності фінансового моніторингу. Натомість він формує більш чіткі стандарти реалізації банками своїх повноважень і сприяє підвищенню правової визначеності для бізнесу.

Висновок

Фінансовий моніторинг був і залишається одним із ключових інструментів захисту фінансової системи. Проте його ефективність значною мірою залежить від того, наскільки зрозумілими, послідовними та передбачуваними є правила його застосування.

Останні постанови Верховного Суду демонструють важливу тенденцію: суди дедалі уважніше перевіряють не лише наявність у банків відповідних повноважень, а й те, наскільки обґрунтовано вони були реалізовані. Право банку встановити клієнту неприйнятно високий рівень ризику не звільняє його від обов’язку довести законність і вмотивованість свого рішення.

Формування зрозумілих стандартів обґрунтування таких рішень є важливим не лише для захисту прав окремих клієнтів. Воно зміцнює довіру до всієї системи фінансового моніторингу, адже ефективний фінансовий моніторинг і належний захист прав добросовісних клієнтів не є взаємовиключними цілями.

Спеціально для Oboz.ua

Платник податків є офіційним дистриб’ютором продукції нерезидента на території України та здійснює контрольовані операції у розумінні ст. 39 розділу I Податкового кодексу України (далі – ПКУ). Дистриб’юторський договір визначає комплекс взаємних прав та обов’язків сторін, спрямованих на довгострокову співпрацю щодо просування продукції виробника, розвитку дилерської мережі, організації маркетингових заходів, виконання гарантійного та післягарантійного обслуговування, а також забезпечення стабільної присутності продукції виробника на території України; окремі поставки товару є лише одним з елементів комплексних договірних відносин. Після завершення певного звітного періоду нерезидент може видати платнику кредит-ноту (Credit Note), яка оформлюється окремим документом та відображає суму комерційної винагороди (бонусу, знижки, ретроспективного коригування), що визначається за результатами виконання комплексу договірних умов.

Особливістю таких кредит-нот (Credit Note), за описом платника податків, є те, що вони:

• не оформлюються щодо конкретної поставки товарів;
• не містять посилання на окремі інвойси або митні декларації;
• не змінюють договірну ціну конкретної поставки;
• визначаються лише після завершення відповідного розрахункового періоду;
• залежать від сукупності комерційних показників діяльності сторін;
• є елементом загальної комерційної політики виробника щодо офіційних дистриб’юторів.

Умови договору передбачають, що за взаємною згодою сторін нерезидент може доручати платнику податків організацію маркетингових та рекламних кампаній, підготовку рекламних матеріалів, проведення виставок і семінарів. Компенсація вартості таких послуг може здійснюватися шляхом оформлення кредит-ноти (Credit Note). Платник податків зазначає, що договір використовує кредит-ноту (Credit Note) як окремий механізм фінансового врегулювання взаємних розрахунків між сторонами, а не як документ, який змінює умови окремої поставки товару.

Питання:

1) Чи правильно розуміє платник податків положення ст. 39 розділу I ПКУ, що кредит-нота (Credit Note), яка відповідно до умов дистриб’юторського договору надається нерезидентом після завершення відповідного розрахункового періоду за результатами виконання сторонами комплексу комерційних показників та не містить посилань на конкретні інвойси або окремі поставки товарів, не є документом, який автоматично змінює ціну конкретної контрольованої операції, а її правова природа повинна визначатися з урахуванням змісту відповідного договору та фактичних обставин її видачі?

2) Чи правильно розуміє платник податків положення ст. 39 розділу I ПКУ та Порядку складання Звіту про контрольовані операції, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18 січня 2016 року № 8 із змінами і доповненнями (далі – Порядок № 8), що за відсутності у ПКУ та Порядку № 8 спеціального порядку відображення кредит-ноти (Credit Note) платник податків не зобов’язаний здійснювати умовний або пропорційний розподіл суми кредит-ноти (Credit Note) між окремими контрольованими операціями, якщо такий розподіл не передбачений умовами договору та не може бути документально підтверджений?

3) Якщо кредит-нота (Credit Note) повинна впливати на визначення вартості контрольованих операцій, платник податків просить роз’яснити:

• якою саме нормою ПКУ передбачено такий обов’язок;
• який порядок визначення вартості контрольованих операцій у такому випадку;
• яким способом повинна визначатися частина кредит-ноти (Credit Note),
• що відноситься до кожної окремої контрольованої операції;
• які первинні документи повинні підтверджувати правильність такого розподілу?

4) Чи правильно розуміє платник податків положення ст. 39 розділу I ПКУ, що при аналізі відповідності контрольованих операцій принципу «витягнутої руки» контролюючий орган повинен враховувати економічну сутність кредит-ноти (Credit Note), умови дистриб’юторського договору, фактичний порядок її надання та документального оформлення, а не лише сам факт її видачі?

5) Чи правильно розуміє платник податків положення статей 4, 39 розділу I та 52, 56 розділу II ПКУ, що за відсутності спеціального нормативного регулювання порядку відображення кредит-ноти (Credit Note) у трансфертному ціноутворенні платник податків не може бути зобов’язаний застосовувати методику розподілу кредит-ноти (Credit Note), яку прямо не передбачено законодавством України?

6) Яким чином повинна враховуватися кредит-нота (Credit Note) при визначенні вартості контрольованих операцій?

7) Чи повинна вона відображатися у Звіті про контрольовані операції?

8) Чи повинна вона враховуватися під час підготовки документації з трансфертного ціноутворення?

9) Якщо повинна, то за якою методикою та на підставі яких норм законодавства?

Відповідь:

Пунктом 1.1 ст. 1 розділу I ПКУ визначено, що ПКУ регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів. Відповідно до п. 5.2 ст. 5 розділу I ПКУ у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням ПКУ, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення ПКУ. Пунктом 5.3 ст. 5 розділу I ПКУ встановлено, що інші терміни, що застосовуються у ПКУ і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

У законодавстві України відсутнє визначення поняття «кредит-нота» (Credit Note), не визначено її правовий статус та не встановлено обмежень на її застосування. Також ПКУ не містить окремого порядку врахування кредит-ноти (Credit Note) при визначенні контрольованих операцій.

Пунктом 44.1 ст. 44 розділу I ПКУ встановлено, що для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, інформації, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Частиною першою ст. 1 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон) встановлено, що господарська операція – дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства. Згідно з частиною другою ст. 3 Закону податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку. Частиною першою ст. 9 Закону визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Статтею 4 Закону встановлено, що бухгалтерський облік та фінансова звітність ґрунтуються, зокрема, на принципах повного висвітлення (фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки господарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі) та превалювання сутності над формою (операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми).

Згідно з п.п. 39.1.1 п. 39.1 ст. 39 розділу I ПКУ платник податку, який бере участь у контрольованій операції, повинен визначати обсяг його оподатковуваного прибутку відповідно до принципу «витягнутої руки» (об’єкта оподаткування – у випадках, якщо застосування принципу «витягнутої руки» передбачено ПКУ або міжнародними договорами). Підпунктом 39.2.1.4 п.п. 39.2.1 п. 39.2 ст. 39 розділу I ПКУ визначено, що господарською операцією для цілей трансфертного ціноутворення є всі види операцій, договорів або домовленостей, документально підтверджених або непідтверджених, що можуть впливати на об’єкт оподаткування податком на прибуток підприємств платника податків, зокрема, але не виключно: операції з товарами; операції з придбання (продажу) послуг; операції з нематеріальними активами; фінансові операції; операції з купівлі чи продажу корпоративних прав, акцій або інших інвестицій; операції між нерезидентом та його постійним представництвом в Україні; операції, у результаті яких обсяг доходу та/або фінансовий результат платника зменшується внаслідок передачі функцій разом з активами, вигодами, ризиками та можливостями.

Відповідно до п.п. 39.2.2.10 п.п. 39.2.2 п. 39.2 ст. 39 розділу I ПКУ, якщо фактичні умови здійсненої контрольованої операції не відповідають умовам укладеного (письмового) договору та/або фактичні дії сторін контрольованої операції і фактичні обставини її проведення відрізняються від умов такого договору, комерційні та/або фінансові характеристики контрольованої операції для цілей трансфертного ціноутворення визначаються згідно з фактичними діями сторін операції та фактичними умовами її проведення.

Підпунктом 39.3.2.1 п.п. 39.3.2 п. 39.3 ст. 39 розділу I ПКУ встановлено, що відповідність умов контрольованої операції принципу «витягнутої руки» визначається за допомогою застосування методу трансфертного ціноутворення, який є найбільш доцільним до фактів та обставин здійснення контрольованої операції, крім випадків, коли ПКУ визначені вимоги щодо обов’язковості застосування конкретного методу. Найбільш доцільний метод обирається з урахуванням критеріїв доцільності методу відповідно до характеру операції (на основі результатів функціонального аналізу з урахуванням виконуваних функцій, використовуваних активів і понесених ризиків), наявності повної та достовірної інформації, необхідної для застосування обраного методу, та ступеня зіставності між контрольованими і неконтрольованими операціями, включаючи надійність коригувань зіставності. Платник використовує будь-який метод, який він вважає найбільш доцільним, однак у разі, якщо існує можливість застосування і методу порівняльної неконтрольованої ціни, і будь-якого іншого методу, застосовується метод порівняльної неконтрольованої ціни.

Підпунктом 39.5.4.1 п.п. 39.5.4 п. 39.5 ст. 39 розділу I ПКУ визначено, що у разі застосування платником податків під час здійснення контрольованих операцій умов, що не відповідають принципу «витягнутої руки», та/або не відповідають розумній економічній причині (діловій меті), платник податків має право самостійно провести коригування ціни контрольованої операції і сум податкових зобов’язань за умови, що це не призведе до зменшення суми податку, що підлягає сплаті до бюджету, розрахувавши свої податкові зобов’язання відповідно до максимального значення діапазону цін (рентабельності), якщо ціна/показник рентабельності контрольованої операції була вище максимального значення діапазону, та/або мінімального значення діапазону цін (рентабельності), якщо ціна/показник рентабельності була нижче мінімального значення діапазону.

Згідно з п. 140.5 ст. 140 розділу III ПКУ фінансовий результат податкового (звітного) періоду збільшується: на суму перевищення ціни, визначеної за принципом «витягнутої руки», над договірною (контрактною) вартістю реалізованих товарів (робіт, послуг) при здійсненні контрольованих операцій у випадках, визначених ст. 39 розділу I ПКУ (п.п. 140.5.1); на суму перевищення договірної (контрактної) вартості придбаних товарів (робіт, послуг) над ціною, визначеною за принципом «витягнутої руки», при здійсненні контрольованих операцій у випадках, визначених ст. 39 розділу I ПКУ (п.п. 140.5.2).

Відповідно до п.п. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 розділу I ПКУ платники податків, які у звітному році здійснювали контрольовані операції, зобов’язані подавати до 1 жовтня року, що настає за звітним, звіт про контрольовані операції; у ньому зазначається інформація про всі контрольовані операції, здійснені платником податків у звітному періоді (п.п. 39.4.2.1). Підпунктом 39.4.3 п. 39.4 ст. 39 розділу I ПКУ встановлено, що платники податків, що здійснюють контрольовані операції, повинні складати та зберігати документацію з трансфертного ціноутворення за кожний звітний період.

Враховуючи викладене та виходячи з аналізу норм ПКУ, опису фактичних обставин, наявних у зверненні, та з урахуванням того, що кредит-нота (Credit Note), яка оформлюється окремим документом, відображає суму комерційної винагороди (бонусу, знижки, ретроспективного коригування), компенсації вартості послуг, кредит-нота (Credit Note) сама по собі не є самостійною господарською операцією, а є документом, що оформлює результати відповідної господарської операції або коригування її умов. Економічна сутність кредит-ноти (Credit Note) визначається змістом господарської операції, умовами договору та первинними документами. Якщо кредит-нота (Credit Note) оформлює післяпродажну знижку (ретроспективне коригування ціни), вона впливає на остаточну вартість відповідної господарської операції.

Отримання кредит-ноти (Credit Note) не породжує нових господарських правовідносин, а документально оформлює результати або коригування вже існуючих договірних відносин та повинно розглядатись у взаємозв’язку з тією операцією (або сукупністю операцій), щодо якої (яких) її видано.

Враховуючи викладене, у разі якщо операції з придбання товару у нерезидента, надання послуг нерезиденту з урахуванням отриманої кредит-ноти (Credit Note) підпадають під визначення контрольованих, платник податків зобов’язаний:

• визначити обсяг оподатковуваного прибутку відповідно до принципу «витягнутої руки» (об’єкта оподаткування – у випадках, якщо застосування принципу «витягнутої руки» передбачено ПКУ або міжнародними договорами);
• відобразити інформацію про такі операції згідно з вимогами п.п. 39.4.2.1 п.п. 39.4.2 п. 39.4 ст. 39 розділу I ПКУ у звіті про контрольовані операції;
• скласти та зберігати документацію з трансфертного ціноутворення згідно з вимогами п.п. 39.4.3 п. 39.4 ст. 39 розділу I ПКУ.

Водночас із опису фактичних обставин, наведених у зверненні, вбачається, що документ, який платник податків іменує кредит-нотою (Credit Note), може застосовуватися для оформлення операцій різної економічної сутності: як для ретроспективного коригування ціни (надання знижок, бонусів) за попередніми постачаннями, так і для компенсації вартості наданих маркетингових чи рекламних послуг. У зв’язку з цим податкові наслідки таких операцій визначаються виходячи з їх економічної сутності та наявності належним чином оформлених первинних документів. При цьому такі первинні документи повинні забезпечувати однозначну ідентифікацію та належне віднесення (співвіднесення) сум кредит-ноти (Credit Note) до конкретних господарських операцій з постачання товарів або надання послуг, щодо яких здійснюється таке коригування чи розрахунок.

Разом з тим ДПС наголошує, що будь-які висновки щодо кваліфікації конкретних господарських операцій та їх відображення у податковому обліку, зокрема і операцій, пов’язаних із застосуванням кредит-ноти (Credit Note), можуть надаватися за результатами детального вивчення умов, суттєвих обставин здійснення відповідних господарських операцій та первинних документів, оформленням яких вони супроводжувались, що може бути здійснено в межах проведення перевірок платника податків, які проводяться відповідно до ПКУ.

Правопорушеннями у сфері оцінки впливу на довкілля є:

• надання завідомо неправдивих чи неповних відомостей про вплив на довкілля планованої діяльності;
• порушення встановленої законодавством процедури здійснення оцінки впливу на довкілля, у тому числі порядку інформування громадськості та порядку проведення громадського обговорення і врахування його результатів;
• неврахування у встановленому порядку результатів оцінки впливу на довкілля при прийнятті рішення про провадження планованої діяльності;
• підготовка завідомо неправдивого звіту з оцінки впливу на довкілля чи завідомо неправдивого висновку з оцінки впливу на довкілля;
• незаконне втручання у підготовку та надання висновку з оцінки впливу на довкілля;
• провадження планованої діяльності, яка підлягає оцінці впливу на довкілля, без здійснення такої оцінки та отримання рішення про провадження планованої діяльності;
• недотримання під час провадження господарської діяльності, експлуатації об’єктів, інших втручань у природне середовище і ландшафти, у тому числі з видобуванням корисних копалин, використанням техногенних родовищ корисних копалин, екологічних умов, визначених у висновку з оцінки впливу на довкілля, рішенні про провадження планованої діяльності та проєктах будівництва, розширення, перепрофілювання, ліквідації (демонтажу) об’єктів, інших втручань у природне середовище і ландшафти, у тому числі з видобуванням корисних копалин, використанням техногенних родовищ корисних копалин, а також змін у цій діяльності або подовження строків її провадження.

Законами України може бути встановлена відповідальність і за інші правопорушення у сфері оцінки впливу на довкілля.

Особи, винні в порушенні законодавства про оцінку впливу на довкілля, притягуються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної чи кримінальної відповідальності.

Детальніше можете ознайомитися за посиланням: https://ukraine-oss.com/yaki-yurydychni-naslidky-dlya-pidpryyemstva-yakshho-proignoruvaty-proczeduru-ovd-3/

До цього часу правила факторингу були розпорошені між кількома статтями Цивільного кодексу України та нормативно-правовими актами Національного банку.

Новий Закон уперше комплексно врегульовує цей вид фінансових послуг, визначає його основні поняття, права та обов’язки учасників і встановлює єдині правила здійснення факторингових операцій.

Одночасно Національний банк України вже роз’яснив, як фінансовим компаніям перейти на нові правила. Проте головні зміни пов’язані не з процедурою переоформлення ліцензій, а зі зміною самого підходу до факторингу.

Розглянемо, які саме зміни принесе новий Закон і що вони означатимуть для фінансових компаній.

1. В Україні вперше з’являється окремий Закон про факторинг

Новий Закон уперше комплексно врегульовує факторингову діяльність. Він визначає:

• що таке факторинг;

• хто може бути фактором;

• які права й обов’язки мають сторони;

• порядок укладення та виконання договорів факторингу;

• особливості фінансування під відступлення права грошової вимоги.

Це означає, що факторинг уперше отримав самостійне законодавче регулювання.

2. Не кожне відступлення права вимоги тепер є факторингом

Це одна з найбільш принципових новел.

Раніше на практиці факторингом нерідко називали практично будь-яке відступлення права вимоги. Новий Закон чітко розмежовує ці поняття.

Факторинг – це насамперед фінансування клієнта під відступлення права грошової вимоги. Саме фінансування є його головною ознакою.

Тому якщо сторони просто продають чи купують право вимоги без надання фінансування, така операція може взагалі не вважатися факторингом і регулюватиметься загальними положеннями Цивільного кодексу.

Для бізнесу це означає, що під час структурування угод уже недостатньо назвати договір факторингом — необхідно, щоб операція відповідала вимогам нового Закону.

Що не вважатиметься факторингом: практичні приклади

Новий Закон чітко визначає, що не кожне відступлення права грошової вимоги є факторингом. Для бізнесу це одна з найважливіших новел, оскільки вона дозволяє чітко відмежувати звичайні цивільно-правові операції від факторингової діяльності.

Продаж дебіторської заборгованості між підприємствами.

Уявімо ситуацію: підприємство поставило товар покупцю, але не бажає чекати оплати та продає право грошової вимоги іншій компанії за ціною, нижчою від суми заборгованості (з дисконтом).

Чи є це факторингом? Не обов’язково.

Якщо така операція здійснюється між звичайними суб’єктами господарювання і не є факторинговою діяльністю фінансової установи, вона оформлюється як відступлення права вимоги відповідно до статей 512–519 Цивільного кодексу України.

Сам по собі продаж права вимоги з дисконтом ще не означає, що сторони уклали договір факторингу. Вирішальне значення має не розмір дисконту, а правова природа операції та те, чи відповідає вона ознакам факторингу, визначеним Законом України «Про факторинг».

Отже, отримувати ліцензію Національного банку України для здійснення такої разової господарської операції не потрібно.

Водночас якщо придбання прав грошової вимоги є не разовою господарською операцією, а здійснюється як професійна діяльність із надання фінансування під відступлення права вимоги, така діяльність вже підпадає під регулювання Закону України «Про факторинг».

Відступлення права вимоги за договорами позики чи кредиту.

Ще один поширений приклад – підприємство відступає право вимоги, що виникло за договором позики або кредиту.

Новий Закон прямо виключає такі правочини зі сфери свого регулювання. Отже, відступлення права вимоги за такими договорами саме по собі не є факторингом і регулюється загальними положеннями Цивільного кодексу України про заміну кредитора у зобов’язанні.

3. Факторинг остаточно відокремили від споживчого кредитування

Ще одна принципова новела полягає в тому, що факторинг більше не використовуватиметься для роботи зі споживчими кредитами.

Після набрання чинності Законом фактор не зможе набувати права вимоги за договорами споживчого кредиту.

Натомість факторинг фактично повертається до свого класичного призначення — фінансування бізнесу. Саме юридичні особи та фізичні особи — підприємці залишаються основними клієнтами факторингових компаній.

Таким чином законодавець остаточно розмежував два різні сегменти фінансового ринку:

• факторинг;

• операції зі споживчим кредитуванням.

4. Змінюються правила для фінансових компаній

Новий Закон безпосередньо впливає і на чинних учасників ринку.

Національний банк уже роз’яснив порядок переходу до нових правил. Зокрема, фінансові компанії матимуть один місяць після набрання чинності Законом, щоб повідомити про намір і надалі здійснювати факторингову діяльність.

Якщо компанія цього не зробить, право на надання факторингових послуг буде виключено з її ліцензії автоматично.

Фактично закон змушує фінансові компанії визначитися, який напрям діяльності вони планують розвивати надалі.

5. Для чинних портфелів передбачено перехідний період

Нові правила не означають, що вже з 30 липня всі операції доведеться припинити.

Для компаній, які мають права вимоги за договорами споживчого кредиту, встановлено шестимісячний перехідний період.

За цей час вони повинні привести свою діяльність у відповідність до нового законодавства та, за необхідності, передати відповідні портфелі іншим учасникам ринку.

Саме тому фінансовим компаніям варто вже зараз оцінити структуру своїх активів і визначити, чи потребуватимуть вони приведення у відповідність до нових вимог.

6. Новий кредитор не завжди зможе збільшити суму боргу

Новий Закон також посилює захист боржників.

Якщо право вимоги перейде до особи, яка не має права надавати відповідну фінансову послугу, вона не зможе після такого переходу нараховувати нові проценти, штрафи, комісії чи інші платежі.

Фактично новий кредитор зможе вимагати лише ту суму, яка існувала на момент переходу права вимоги.

Це має запобігти ситуаціям, коли заборгованість збільшується виключно через зміну кредитора.

7. Основні правила факторингу тепер міститимуться не в Цивільному кодексі

Разом із новим Законом змінюється і Цивільний кодекс України.

Більшість спеціальних норм про факторинг із нього виключаються, а регулювання переноситься до окремого Закону.

Це означає, що саме Закон України «Про факторинг» стане основним документом, до якого доведеться звертатися при укладенні та виконанні факторингових договорів.

Для юристів і фінансових компаній це означає необхідність переглянути не лише типові договори, а й внутрішні процедури.

Що варто зробити фінансовим компаніям уже зараз

Попри те що нові правила почнуть діяти лише з 30 липня 2026 року, підготовку до переходу відкладати не варто.

Доцільно вже зараз:

• проаналізувати чинну бізнес-модель компанії;

• визначитися, чи планує компанія здійснювати факторингову діяльність;

• перевірити, чи є у портфелі права вимоги за договорами споживчого кредиту;

• переглянути типові договори та внутрішні процедури;

• підготуватися до повідомлення Національного банку про свій вибір.

Висновок

Новий Закон України «Про факторинг» — це не просто оновлення окремих правил. Він змінює сам підхід до регулювання факторингових операцій, чітко визначає їх правову природу та розмежовує факторинг і споживче кредитування.

Для фінансових компаній це означає необхідність переглянути власну бізнес-модель, структуру активів і договірну базу. Саме тому підготовку до переходу варто розпочати вже зараз, щоб своєчасно адаптуватися до нових вимог законодавства та уникнути зайвих регуляторних ризиків після набрання Законом чинності.

Спеціально для Oboz.ua